Клуб альпинизма и горного туризма

Складнощі з якими ми зіштовхнулися зі старту нашої подорожі стали знаком того, що вона буде насиченою пригодами. Андрій забув квитки в кишені куртки і був змушений прориватись в потяг "з боєм". Але ціною зусиль та пляшки шампанського ми таки відправились до пункту призначення.
У Заліщики (населений пункт заснований 1469р.) ми прибули ранком. Довелося трохи побродити його тихими провінційними вуличками, поки ми знайшли вихід і нашу дорогу. Пройшлися місцевим парком з якого відкривається чудовий вид на Дністер і трохи поплутавши між власних будинків потрапили під залізно дорожній міст – табличка "вхід заборонено" нас звісно не злякала в наслідок чого ми й опинились на підвіррі людини, що дивиться за залізною дорогою. Поки хлопці бігли вперед я знайшла підземний хід і встигла там полазити і вибруднитись. Коли вилізла мене порадували, що ми на чужому подвіррі.
Наступним пунктом стало село Зелений Гай до якого вела гарна асфальтована, але на щастя пустинна дорога з якої ми звернули в поле. Потім в ліс і вийшли на житнє поле. На високому, до коліна житі ще не зійшла вранішня роса і було дуже приємно йти збиваючи її ногами, але потім кроси так вимокли що ногам довелося не солодко.
Пройшовши мальовничими кручами Дністра ми потрапили в селище - Іване Золоте. В цих місцях чудові ґрунти – рожевого і навіть червоного кольору – дуже незвично було йти дорогою рожевого кольору. За селом поруч з кладовищем ми набрали води і рушили далі. Погода була чудова – сонце смалило і трохи парило. Не хотілось, що б дощ перебив подорож. Дорога піднімалась в гору і вивела нас у ліс. У цих краях живуть чудові величезні равлики, що виповзають на узбіччя: серед них певно є дівчата і хлопчики, бо одні мають спідничку, а інші ні.
Минувши селище Нагоряни ми дійшли до першого цікавого пункту нашого шляху с. Червоного, яке вже пів століття як не існує. Населений пункт на цьому місці згадується з ІХ століття як Червоний Город, а замок – Червоний Замок, володіли ним князі Київської Русі. З 1313 року замок переходить в руки поляків. Брати Крятовичі зміцнюють та укріплюють його. Господарі замку часто змінювались, але майже завжди він був у польських руках. У 1434 році місто Червоноград отримує статус королівського, а в 1448 – Магдебурзьке право. У 1615р. тут зводиться Домініканський костьол. Після турецької навали 1621-1672рр. від міста лишається тільки невеличке село. З поверненням польської влади в місто і замок вдихається нове життя. Твердиню перебудовують з чисто оборонної споруди в розкішний замок-палац. Казкові фасади, літні тераси, багатий інтер’єр, вишукані фрески та ін. Господарю цього дива можна було позаздрити, дійсно один із найкрасивіших замків на території України. Перша світова не пошкодувала цієї краси. А в роки другої світової містечко і зовсім було стерто з лиця землі. Від замку лишились лише руїни, яких з кожним роком все менше. Ми побачили лише залишки минулих розкошів – стіни зруйнованого костелу та замку. Але місце дуже романтичне. Воно надихає і сповнює спокоєм.
Обід ми влаштували біля найвищого водоспаду Тернополя, за різними даними 16 – 18м. Купатися в бурхливій воді водоспаду – це ще те задоволення, коли підіймаючи голову вверх бачиш як стрімка і кипуча вода несеться вниз на тебе... і райдуга з краплинок...
На ночівлю стали в місці впадіння р. Криниця в Дністер. Стомлені насиченим днем та переходами ми рано заснули.
Підйом запланували о шостій. Поснідавши та йдучи берегом Дністра, що густо поріс ромашками. Їх було стільки, що вони вкривали білим всю траву, ми пройшли скрізь с. Литячі до р. Стрипа, що також впадає в Дністер. Трохи пройшовши знайшли брід і влаштувались на обід. Поплававши в льодяній воді та погрівшись на сонечку рушили далі через с. Соколець в с. Золотий Потік. За тридцять хвилин, що лишились до відправлення автобусу на Бучач я і Коля (бо Сергій натер ноги, а Андрій хотів поїхати, що б напевно) збігали в замок (Замок збудований Стефаном Потоцьким на початку 17 ст. З середини 18ст. замок переходить до австрійців. На початку ХХст. переживає занепад. На його території працювали якісь майстерні.) Рештки замку виглядали сумно. Більш сучасні добудови вже розвалені гидотно стирчать у дворі. Залишки станків та гулянок місцевих випивох на підвіконнях навіюють не самі гуманістичні настрої.
Провінційне містечко Бучач спокійне та неповоротке виявилось багатим на різноманітні пам’ятки. Приїхавши ми зручно розташувались в центрі на газоні під міською радою. Якийсь перехожий чоловік довго розповідав де і що можна подивитись (щоправда ми мали карту місцевих пам’яток). Сергія, що ледь ходив від мозолів лишили на речах, а самі у швидкому темпі почали рух по місту. Ратуша зведена у 1751р. знаходилась в стані ремонту і тому виглядала не надто привабливо, а от Василіанський монастир там дуже гарний. Пройшовши на його територію ми натрапили на баскетбольний майданчик – ченці виявляється не гребають спортом. Піднявшись вище ми опинились біля муру цвинтаря. Старі могили та склепи навівали спокій, не дуже гарно звісно було стрибати туди через паркан, але обходити не хотілось. Прогулявшись між старими склепами ми вийшли до музичної школи – будинок якої цікавий своєю архітектурною композицією. Звісно головним пунктом був замок. Перша згадка про нього - 1379 р. В 19 ст. розібрано оборонні мури, а каміння продано як будівельний матеріал. Зараз там гарна оглядова площадка де місцеві влаштовують пікніки на травичці і свинячать у закутках – сумно.
Поруч з Бучачем є с. Підзамочок. З центру туди орієнтовно чотири кілометри, тому ми вирішили туди збігати, звісно з такою назвою село не могло бути без замку. (Замок збудований у 1600р. Як і багато інших укріплень Галичини та Поділля, почав занепадати та розбиратись на комори та клуні - і цей процес все триває от уже 200 років). Мирно виглядають старі стіни порослі травою, заросле подвір’я і кульбабах. Корови та бабусі під деревами квітучого саду, що пасуть своїх корів.
Далі нас очікувало файне місто Тернопіль. До центру ми прийшли вже темночі. Нічний Тернопіль – гарне місце. Величезна набережна і вражаюче озеро на річці Серет. У довжину трохи менше 4 км. У ширину 1,5 – 2 км. Враження, що місто стоїть навкруг озера. По дорозі зустріли кілька костьолів – всі діючі.
Опівночі поїзд повіз нас додому – втомлених і задоволених з купою фотографій і планів.

Форум » Похід вихідного дня » Голосування: ПВД на два дні!
	перенос