- Ти в курсі, що на цих вихідних ідеш на Хортицю?
- Куди-куди?
- То, значить, я беру квитки=)
Приблизно так виглядала розмова про мою участь в складі команди МКС на ХХХІІІ Кубку Хортиці. Вже давно зрозуміла, що від таких пропозицій не варто відмовлятись, а значить – таки зустрічаємось в п`ятницю на Київському вокзалі і їдемо в Запоріжжя. Тим паче, що компанія обіцяла бути пречудовою – Андрущенко, Сашка, Ярік, Діма, Святік...
Сергій Андрущенко – капітан, тренер Сашка Дудник – дівчина капітана
Ярослав Ярошук – Мишка, перший всюди
Діма Вдовинець – Фотограф, силач
Святік Медик – Фотограф, хазяйновитий Марія Бойко – автор опису, «завхоз»
По-суті, це була моя перша участь в складі Команди МКС і перший виїзд на серйозні змагання в якості повноцінного учасника. Тому думки і враження, що складались у мене під час виїзду, можуть дуже сильно відрізнятись від того, що творились в голові інших учасників, які разом тренуються вже як мінімум півроку.
ПОЇЗД
1) Мушу визнати, що бути частиною такої збитої зграї, в якій всі за одного і один за всіх - дуже приємно. Можливо, це саме те, чого мені в останні роки так не вистачало.
2) Пунктуальність в даній компанії час від часу має місце бути, але за такої величезної кількості (аж 6 учаників) річ майже невиконувана. Бо завжди хтось запізниться, його будуть чекати, запізняться разом і т.д. і т.п. Тому на майбутнє думаю, можна розраховувати як мінімум на +10 хв. до призначеного часу зустрічі=).
3) Виявляється, дане Сергієм мені завдання «подумати, що ми будем їсти, і понаписувати, кому і що треба купити» в їх мозку складається в комплексну особу завхоза, який окрім того, що рахує скільки і яких продуктів треба купити, має виключне право визначати коли і за яких умов ці продукти мають потрапити в шлунок групи.
Виявляється, без такої команди завхоза торкатись до їжі заборонено. Раніше, певно, за таке самоуправство хтось комусь щось добряче повідкручував - тому вони сиділи голодні і дуже довго не наважувались почати освоювати пакет із їжею, яку спеціально перед тим купили в поїзд. Мучались вони довго, але лише до того моменту, коли я зрозуміла, що їм просто треба ДОЗВОЛИТИ почати їсти. Дивина та й годі...
4) Сашка найактивніше з-поміж усіх проявляла свою голодність, тож в результаті її навіть намагались підгодувати інші пасажири. Відбилась від чужого харчу і жерла власні бутерброди. З приводу великих мужиків поки що неясно, скільки їжі їм треба для підтримання своєї маси. Начебто 100 гр. крупи на прийом їжі вистачає. Але основне – це щоб було м`ясо.
І його, як я зрозуміла, має бути багато.
5) І Святік і Ярік – лівші, тож в даній Команді/Компанії складається 33% концентрація нестандартних людей з активнішою правою півкулею.
Тінь Мишки
6) Попередній задум читати умови змагань в поїзді не реалізувався, тому тепер я знаю про: експерименти з дівчатами з LANET на основі живих мишей; курячого бога; те, як Сергій їв Сашкині грудочки; промерзлість «цієї консервної банки» (корабля) взимку; феноменальну здатність МКС-івців отримати більше 100 балів штрафу ще до виходу команди на старт і багато чого іншого.
7) Ще, виявляється, народ живе на широку ногу і навіть не намагається зекономити на вартості квитків. У нас були місця з постіллю (по +15 грн до вартості) – востаннє я так їхала десь пару років тому, коли забула сказати касиру, що хочу квиток без постілі. Зазвичай же просто завертаєшся в спальник, благо він завжди з собою. Назад, ми мали їхати Інтерсіті+, а це сидячі місця і ціна десь 350 грн... Причина – квитків на інші поїзди, які прибувають в понеділок із достатнім запасом часу перед роботою/навчанням, на момент купівлі (за день-два до нашого від`їзду) не було.
8) Коли у Діми і у Святіка по фотоапарату в руках і є тема для поговорити, наприклад, про ці дві кнопочки з сніжинками – весь інший світ для них просто перестає існувати.
Всевидяче око Святіка
9) Ярік часто боїться задавати конкретні запитання, віддає перевагу верхнім полицям і не п`є йогуртів. А ще до 11 години вечора виконував функцію шерифа. Шерифську зірку на плече йому вирізав Святік.
10) Сашку треба обороняти від силових посягань Сергія, а його берегти від пагубної наявності телефона, коли в нього не можна говорити, але дуже хочеться – в таких випадках мозок зациклюється і вимикається. А ще, здається, за час своїх стосунків вони недограли в згвалтування (весела і спортивна Турклубна гра).
11) Незважаючи на все вищезазначене, дошити в поїзді рукавички все-таки вийшло. Тим паче, що Сергій дуже зрозуміло пояснив яким вимогам вони мають відповідати, де що до якого рівня треба відрізати і куди пришити – так що я задоволена результатом шиття.
Запоріжжя
Десь о 5-й ранку приїхали в Запоріжжя на мені – 2 полари і куртка, народ також вдягнений, Ярік же як сидів у шортах і босоніжках, так і вийшов в такому вигляді з поїзда. А за бортом +3... Але він же мужик...=) Єдине що повище застібнув куртку і футболку стало не так сильно видно.
Здача холодостійких позицій нашого Мишки почалась із того, що йому якось дуже не хотілось виходити назад на вулицю з Фуршета (бо ясна річ – там було тепло). Далі, коли вже чекали маршрутку, Діма зауважив, що особисто йому дуже бридко, коли холодні штані торкаються його ніг, проте у Яріка, звісно, таких проблем нема...
Починало розвиднюватись, всюди сидів туман, а коли їхали вздовж Дніпра – повз нас пропливали підвішені в повітрі опори. Неймовірно магічний вигляд.
(На Запорізьку Січ їдуть маршрутки 55 і 56, відправляються прям з-під ж/д вокзалу. Це маленькі автобуси, тому влізти з рюкзаками досить просто - це якщо комусь знадобиться).
Після виходу з маршрутки холодова епопея продовжилась, і Ярік постійно нас підганяв, щоб ми йшли швидше, бо як же можна так ПОВІЛЬНО йти...
Золота осінь в тумані
Дійшли ми вже пісня старту першої команди. Поставили палатки, набрали води і закинули варитись гречку на сніданок – тут прибігає Андрущенко і каже всім швидко вдягати системи, бо у нас старт через 20 хв. У всіх щелепи так одразу і повідвисали – але що робити, якщо команда під стартовим номером 3 ще не доїхала, а ми (№4) виступаємо замість них...
Наш рідненький циганський табір
Нагадаю, умови орієнтовно знали лише Сергій і Святік (по практиці попередніх років), ми ж (я, Сашка, Діма і Ярік) не знали нічого, окрім того, що будуть самовилази і якісь там спаси. Все планувалось обговорити перед стартом, дивлячись на одну із попердніх команд. Але, певно, так іще показовіше.
Словом, на спасах ми зайняли 10-те місце. Короткий екскурс:
- «Сергій, що далі???????» – звучало, певно, кожні 2-3 хвилини.
- Типові звернення суддів до учасників перед стартом «У вас який номер? – Здається 4-й. Чи ні, скоріше 6-й. – Так ви можете ВПЕВНЕНО СКАЗАТИ ЯКИЙ У ВАС НОМЕР, ЧЕТВЕРТИЙ ЧИ ШОСТИЙ??? – Та шостий у нього, точно шостий...»
« – Так, а у вас який номер? – 17-й. – ????????... Так, стоп, таких номерів не буває, є лише від першого до шостого!!! – А, ну тоді 3-й.»
- Під час перевірки спорядження перед стартом. Суддя до Яріка: – Що це за рукавиці? (а там дірки і потертості). (Сергій): – Та нормальні рукавиці, все по настановах, з цупкої тканини, зовсім як мої (і показує свої діряві, при цьому його спорядження вже було перевірене до того). (Суддя): – Боже, і у цього такі ж самі...!!!
В результаті судді пообіцяли наступного разу подарувати нам рукавиці. Як каже Сергій, це вже не перша така обіцянка.
- Як я зрозуміла, що колір все-таки має значення.
Прилажу я нагору після самовилазу стремя-стремя, встібаюсь в перила і тут мені верхній суддя заявляє, що в ці перила встібатись не можна. Виявляється, команда може використовувати лише ті перила, які промарковані синім. Червоні нав`язані просто так, певно, щоб учасники побільше відволікались на яскраві кольори в зручних для перил місцях.
- Суддям, певно, катастрофічно не вистачає уваги з боку учасників, тож вони усіма засобами пробують на себе її звернути. Постійно роблять якісь зауваження, в результаті чого людина забуває що робила до того (час не зупиняється). Ще, якщо їм не вдається повністю заволодіти увагою команди, вони люблять смикати за командні мотузки. Сергію навіть довелось одного разу прикрикнути на суддю, коли той довго не хотів її відпускати.
Ще коли ми з Сергієм на скельному етапі проходили траверс, і я довго не могла зрозуміти за що б так взятись, щоб і кут обійти і не впаси – суддя вже тут як тут і заявляє: «Та берись вже за суддівські перила, навіщо так себе мучити, а то впадеш – гірше буде». Такий психологічний тиск міг би влучити в ціль, якби наш капітан ще перед стартом нам не пояснив, якими трагічними будуть наслідки такого відхилення від заявленого способу проходження. А так він явно дав всім зрозуміти, що всім буде ж***, тож всі обливались потом, але ніяких спрощень не було.
Словом, про суддів у мене склалось враження як про БЕЗЗАПЕРЕЧНИХ ШКІДНИКІВ. Правда, як тільки закінчуєш виступ, вони знову стають такі добрі-добрі, всезнаючі-всезнаючі...
- Кокон, в який я замотувала Сашку, довелось на прохання суддів до середини розмотати і перев`язати заново, бо виявляється, в ньому має бути 3 жорстких точки кріплення (на рівні плечей, пояса і ніг). Коли ж ми спустили Сашку десь до середини, кокон остаточно зіпсувався (страховочна мотузка декілька разів обернулась навколо людини) – і її так сплющило в позу викривленого ембріона, що судді почали підбігати до неї і пробувати змусити нас припинити проходження етапу через спробу задушування постраждалого учасника. Проте Сашка дуже героїчно, повним бадьорості і ентузіазму голосом просміялась, що все просто зашибісь як чудово, тож вони кинули свої спроби і ніяково відступили.
- Підйом мене в якості потерпілого, Ярік – супроводжуючий. Коли він почав використовувати рельєф, щоб допомогти верхнім нас витягувати, суддя на нього починає кричати: - Учасник № 3, не допомагай сам собі! – (Сергій): Допомагай!!!
- В фінішну зону так жоден із нас і не потрапив. У мене були і можливість і час, проте через те, що ми не були на показі дистанції і не бачили що, де, як і куди, сталося наступне. Сергій скомандував всім забирати мотузки і бігти на фініш. Я схопила якусь першу ліпшу, пішла по перилам і дійшла до їх кінця. Думаю, все, фініш, хоча б один учасник вкладеться в час. Тут судді заявляють, що всі 6 учасників на момент спливу часу знаходились на дистанції. Питаю: а як же я? Я ж дійшла! Мені відовідають, що фініш якраз за тим деревом, біля якого я стояла...
Висновок – треба хоча б більш-менш точно уявляти де знаходиться фініш дистанції. Бо після виступу – то вже якось пізнувато=)
Зрозуміло, що після завершення першого етапу настрій у нас був пречудовий. Тим паче нарешті можна було поснідати – до «Гірських перешкод» залишалось іще як мінімум пару годин.
Над водою туман...
Туман майже повністю розтягнувся – стало видно протилежний скелястий берег, гладь води, рибацькі човни, що повільно-повільно розрізали водні простори – і все це в легкій димці, яка лише підкреслює чіткість картинки. Словом, сюди варто було приїхати якщо не для участі в змаганнях, то хоча б просто так, щоб хоч раз таке побачити.
А ще – нарешті вийшло сонце і стало тепло=)
Довгоочікуване сонечко...
Поїли, взяли системи, печиво і насіннячко і пішли під «Скельні перешкоди» висиджувати свій старт. Мандраж був, особливо сильно трусило нас з Дімою, як найбільш зелених. Але перед стартом все пройшло. Завдяки такому висиджуванню залізобетонно запам`ятали, що на самостраховку треба ставати ще в висі, до того, як торкаєшся землі; прикинули де для економії часу можна залишати мотузки для
От що значить голод!!!
інших наших зв`язок (не треба бухтувати і транспортувати по перилам під наступний маршрут); проговорили що робити, якщо вкладемось в час і отримаємо можливість виконати іще й бонусну програму.
Не зважаючи на те, що Сергій в це зовсім не вірив, на практиці вийшло саме так=)))).
Командний вихід в кіно=)
Виступили пречудово. За надто складні для нашого рівня маршрути не брались, чим добряче зекономили і свої сили і час проходження етапу. Так що наш капітан тут все дуже вдало прорахував і ми в результаті зайняли 4-те місце.
Перше, що сказав Діма, коли ми завершили виступ: «Я його проліз вільним лазінням!!! А було заявлено комбіноване!!!» (це про Жіночу Стінку). При цьому очі горять, в руках завзятість лізти і на інші маршрути – так що з нього діло буде – почне лазити.
А ще він спочатку переживав, що хлопці з нього підсміюються і в очі називають Аполоном (заздрість страшна штука, особливо коли XY бачить поруч з тобою іншого XY, накачаного і в дуже обтягуючих штанях, які в деталях підкреслюють виступаюче Достоїнство).
Насправді ж коїлись страшні речі.
Хлопці заздрили, іронізували про велич тіла, греків і Дімину совість, і поступово їхні штані все нижче приспускались із відповідною демонстрацією спідньої білизни (певно, щоб на такому фоні не пасти задніх).
Виходить, зараз чим нижче висять штані, тим крутішим є пацан? В тому плані, що цим штаням є на чому висіти???
Словом, тут все дуже заплутано...
Таки Аполон
Ну а ми з Сашкою вирішили скористатись моментом і одразу після скельного етапу, коли тіло все ще гаряче і холоду не відчуваєш, пірнули в Дніпро. Відчуття казкові. Головне прорватись крізь прибережні водорості і вирватись на глибину.
Хлопці ж в цьому плані були набагато менш рішучими. Про перепливання Дніпра мова взагалі не йшла (а в поїзді так вихвалялись, що дівчат на той берег з собою не беруть, бо нема рятувальних жилетів, а без них за нас занадто страшно).
Першим в воду все-таки заліз Ярік, далі, правда не з першої спроби, Сергій, інші взагалі утримались. Так що таке...
Святік не випускав із рук свого нового Fiskars (який купив на заправці WOG за 500 грн.), рубаючи все, навіть те, що зробити дровами було важко.
Пізніше в його кімнаті ми знайшли другий такий же, тільки більший. Начебто на виїзді він зрозумів, що у першої сокири замах занадто маленький. Тож в походи буде брати легший, а на виїзди – зручніший.
Святік рубає «принципове дерево», яке потім впаде в воду
А ще я певно зрозуміла, чому Маринка вибрала саме його в якості свого кавалера.
Бо він окрім того, що надійний, рішучий, терплячий – так іще й хазяйновитий.
Це проявлялось в тому, що він:
1) Колов дрова;
2) Ходив по воду;
3) Особисто мені допомагав варити борщ (чистив і нарізав картоплю);
4) Притягнув в табір пачку серветок, щоб добро просто так на дорозі не валялось;
5) Знає як витравити пирій з городу;
6) У випадку будь-якої потреби одразу відправляється на її вирішення.
Головний інструмент майстра
А ввечері було велике вогнище і спонтанні розповіді про те, яким чином кожен із нас потрапив в МКС. Дуже душевно і досить пізнавально=).
Волохатий кактус Гра світла
Єдина неприємність, що сталась за всі вихідні - так це те, що тент Діминої палатки пропалився (перед тим, як іти на дистанцію, ми залишили вогнище горіти, і тент постраждав від іскр).
А ще було таке:
У тебе точно 43-й?????? В скальниках я можу все!
«Ще не дістала. Тягнись вище...» Прокачаний Ярік
В сподіванні на майбутні звершення...
Все.
- учасник зараз на форумі
- учасник поза форумом
